Нобелівські лауреати

  Вручення Нобелівських премій відбувається 10 грудня кожного року.         Ця премія дуже престижна. Сума винагороди становить          1 мільйон доларів.         У галузі літератури за 100 останніх років цю найпрестижніжу премію отримали 99 письменників.         Нобелівська премія присуджується тільки за життя людини, посмертно вона не присуджується.         Представники 37 країн світу отримали цю премію. Найбільше Нобелівських лауреатів має Франція.

 Генріх Сенкевич (1846—1916)       

            

       Класик польської літератури, майстер історичного роману і новели Нобелівську премію отримав у 1905 році.         Народився він 5 травня 1846 року в небагатій шляхетській родині. Навчався на медичному та історичному факультетах.         Сенкевич отримав Нобелівську премію за роман "Камо грядеші?" (Куди    ідеш?) (1894—1896). За його словами, це – "істинно християнська епопея", найважливіша від усього, написаного ним раніше.         Дія роману розгортається у 64—68 роках у Стародавньому Римі, коли жорстоко переслідувалися перші християни.         Одним із центральних персонажів роману "Куди ідеш?" є імператор Нерон, за правління якого стався цілковитий занепад моралі.         Один із найжахливіших злочинів, пов'язаних із ім'ям Нерона, – грандіозна пожежа Риму 64 року та масові вбивства християн.         Невідомо, хто або що було справжньою причиною пожежі, але Рим запалав одразу з усіх боків, і полум'я було єдиним володарем міста упродовж 9 днів. Тисячі тисяч людей загинуло, ще більше залишилося без притулку. Містом почали ширитися чутки, що столицю підпалили за наказом імператора. Щоб відвести від себе підозри, Нерон усю провину звалив на християн та піддав їх жорстоким тортурам і карам. Прихильники Христа виявили тоді надзвичайну стійкість і самовідданість, назавжди залишившись символом чистоти віри і прикладом для наслідування усіх майбутніх поколінь.        За християнською легендою, Нерон став причиною мученицької смерті апостолів Павла та Петра, які тоді проповідували в Римі нове віровчення.         На думку Сенкевича, кожна людина рано чи пізно має зробити вибір між добром і злом. Щоправда, є ще позиція спостерігача-естета. На думку письменника ця позиція є мовчазною підтримкою несправедливої та злочинної влади.         Нобелівська премія Генріху Сенкевичу була вручена "за видатні заслуги в галузі епосу", на врученні зазначалося, що Сенкевич – "один із тих геніїв, котрі втілюють у собі дух нації".                

Редьярд Кіплінг (1865—1936)        

     

   У 1907 році англійський письменник Редьярд Кіплінг був нагороджений Нобелівською премією.         Народився він 1865 року в Бомбеї (Індія), куди переїхав батько, відомий англійський художник. Письменник згадує ці роки як найщасливіший період свого життя. На жаль, він тривав лише 5 років. Батьки, як і більшість знатних сімей того часу, вважали, що індійський клімат шкідливий дітям, тому його відправили на виховання до Англії.         У 17 років юнак закінчує школу і повертається до батьків в Індію, де починає працювати помічником редактора однієї з місцевих газет.         Перша його збірка вийшла під назвою "Прості оповідання з гір".         Особливо плідним для письменника був американський період життя – з 1892 по 1896 роки. У цей час вийшли друком оповідання про тварин. Улюбленими книгами дітей і дорослих стали оповідання про Мауглі.         Кіплінг хотів, щоб юні читачі зрозуміли, що природа – дім людини, тому її треба берегти, жити в злагоді з нашими меншими братами. Це –  головна ідея твору. У житті спрацьовує закон бумеранга: як ти ставишся до природи, так і вона ставиться до тебе. Як тигр Шер-Хан у свій час викрав у людей Мауглі, так Мауглі, коли виріс, розправився з ним.        Вершиною романістики Кіплінга став роман "Кім" (1901) – філософський твір, "істинно індійський роман", що виріс із "Книги джунглів", де автор піднявся над своїми політичними поглядами. Описуючи подорож і пригоди хлопчика-тубільця і бродячого буддійського монаха, Кіплінг показує життя Індії в усьому його розмаїтті, калейдоскопі рас, звичаїв і вірувань, а написано це з таким теплим почуттям, яке неможливо знайти навіть у його кращих оповіданнях.         1907 року Кіплінг отримує Нобелівську премію "за спостережливість, яскраву фантазію, зрілість ідей і видатний талант оповідача".         Під час Першої світової війни, на якій загинув його єдиний син, Кіплінг починає працювати у комітеті Червоного Хреста.         Помер письменник 18 січня 1936 року в Лондоні, похований в Куточку поетів у Вестмінстерському абатстві.                  

Борис Пастернак (1890—1960)                               

          Російський поет, прозаїк і перекладач нагороджений Нобелівською премією у 1958 році.          Народився 18 лютого 1890 року у Москві, в родині академіка живопису. Його мати була відомою піаністкою. Пастернак також навчався в Московській консерваторії, але полишив її і вступив на історико-філологічний факультет Московського університету.         Друкує вірші в альманасі "Лірика". 1913 року видав першу поетичну збірку "Близнюк у хмарах", 1916 року – другу – "Понад бар'єрами".         Під час першої світової війни як невійськовозобов'язаний через пошкоджену ногу працював на Камі, на хімзаводах конторщиком – вів військовий стіл.         Повернувшись до Москви, працював у бібліотеці народного комісаріату освіти. Тоді ж пише повість "Дитинство Люверс". 1943 і 1945 років виходять збірки його віршів. "На вранішніх поїздах", "Земний простір".         Взимку 1945 року Пастернак розпочав працювати над романом "Доктор Живаго". Паралельно Пастернак займається перекладами – блискуче переклав "Фауста" Гете, інших поетів.         На батьківщині Пастернаку відмовили у публікації його роману через    "дух неприйняття соціалістичної революції". 1957 року роман вийшов за кордоном і був перекладений 18 мовами.         Пастернака висували на здобуття Нобелівської премії в 1946, 1954 роках (роман "Доктор Живаго" ще не був написаний, лише за вірші).         1958 року він удостоєний Нобелівської премії "за видатні досягнення в сучасній ліричній поезії, а також за продовження традицій російського епічного роману".         Пастернак надіслав телеграму до Шведської акадерії: "Безмірно вдячний, зворушений, гордий, знічений". Та після цілеспрямованого цькування і виключення із Спілки письменників СРСР Пастернак відмовився від премії. В Росії його затаврували клеймом зрадника російського народу.         Митці всього світу стали на захист Пастернака. Наведемо лише слова А.Камю: "Ні з чим незрівнянна книга, яка далеко переважає всю масу літературної продукції світу. Цей великий роман про кохання аж ніяк не антирадянський, він — всеохопний".         Помер Пастернак 30 травня 1960 року на дачі в Передєлкіно під Москвою, там і похований.         ЮНЕСКО оголосила 1990 рік роком Пастернака. Цього ж року син Пастернака Євген одержав медаль і диплом батька, котрі йому було присуджено 1958 року.        Учень читає напам'ять вірш Бориса Пастернака "О, знал бы я, что так бывает..."        Прослуховування аудіозапису вірша Бориса Пастернака "Любити інших – тяжкий хрест".         

      Іван Бунін (1870—1953)                           

       Нобелівською премією нагороджений 1933 року.         Іван Олексійович Бунін народився 22 жовтня 1870 року у збіднілій дворянській родині під Воронежем. Провчившись 4 роки в Єлецькій гімназії, далі займається самоосвітою під керівництвом брата. 19-річним полишає дім, багато подорожує, працює коректором, бібліотекарем, статистом, газетярем.        Дебютував 1887 року віршем "Над могилою Надсона".        1891 р. в Орлі видав збірку "Вірші", де в центрі – світ російської природи, її краса.        Поетичні книги "Під відкритим небом" (1898) і "Листопад" (1901) написані в традиціях "срібного віку", продовжували і розвивали сільську тематику."         З появою перших оповідань "Антонівські яблука" (1990), "Сосни" (1901), "Нова дорога" (1901) здобув визнання як талановитий прозаїк.         Бунінська модель батьківщини – це поєднання ніжності і жорстокості.         Горький назвав Буніна "кращим стилістом сучасності".         Автобіографічна основа повісті Буніна "Життя Арсеньєва" безсумнівна, але все ж це твір у котрому переосмислено минуле, – повернення в дитинство, взаємозв'язок давнього і сьогодення".          Сповідь великого митця лірично-пристрасна, в ній любов перемагає смерть, це справжній лірико-філософський монолог.          1933 року Буніну присуджують Нобелівську премію "за суворий артистичний талант, з яким він розвиває традиції класичної прози". Лауреат, подякувавши, підкреслив сміливість Шведської академії, котра виявила честь письменнику-емігранту.         Остання збірка оповідань "Темні алеї" (1943) – єдина книга в російській літературі, де домінує одна тема – кохання. 38 творів – це стільки ж різноманітних любовних історій.         У роки Другої світової війни Бунін відмовився співпрацювати в профашистських газетах, радо вітав Перемогу. Але до СРСР не повернувся – "доки буде Сталін, буду за кордоном".         У "Спогадах" (1950) дуже різко висловився про Максима Горького, Олександра Блока, Олексія Толстого.         8 листопада 1953 року помер у Парижі від хвороби легенів. На столі залишився незакінчений рукопис про Антона Чехова (вийшов 1955 p.).       

        Ернест Хємінгуей (1899—1961) 

        Американський письменник Хємінгуей Нобелівську премію отримав у 1954 році. Народився 21 липня 1899 року у містечку Оук-Парк, передмісті Чикаго, в родині лікаря. Писати почав рано, друкував вірші й оповідання в шкільних газетах. Після школи 1917 року Хємінгуей через слабкий зір не потрапив до армії. Півроку працював журналістом у Канзасі. Потім став водієм американського загону Червоного Хреста на італійському фронті, де в липні 1918 року був поранений у ногу. Після повернення до США 1991 року працює журналістом.        1921 року їде до Європи, багато подорожує, пише до американських видань, знайомиться з американськими письменниками, котрі тоді жили в Парижі, висвітлює роботу Генуезької конференції.        Нобелівську премію отримав за повість "Старий і море". Хємінгуей змалював героя, котрий самотньо протистоїть жорстокостям життя.        Старий рибалка Сантьяго навчив хлопчика рибалити, і вони подружились. Але ось уже довгий час старому не везе – нічого не може зловити. І батьки хлопчика наказали йому йти допомагати іншому рибалці, в якого ловля йде краще. "Ось уже 84 дні, – говорить старий до себе, – нічого не вдається мені спіймати". І ось нарешті велика риба спіймалася на одну з його вудочок. Але витягти старий її не може, бо вона пливе на глибині і тягне човен з рибалкою в море. Два дні риба тягнула човен старого, на третій день почала підніматися на поверхню, і старому вдалося її вбити. Він прив'язав рибу до човна і попрямував до берега. Але по дорозі на рибу нападати акули, і як старий не намагався їх відігнати, вони відривали від риби шматки. Коли рибалка доплив до берега, від великої риби-меч залишився один довгий-предовгий скелет. Але старий не впав у відчай. Він відчував себе переможцем, бо не злякався акул, а переміг їх. Він спав у своїй хижці, коли хлопчик прийшов до нього. Хлопчик, побачивши покалічені руки старого, плакав. Приніс йому кави. Сказав, що знову буде з ним рибалити.        Такий простий сюжет, але яка художня сила цього невеликого твору.        В основі рішення Нобелівського комітету про присудження премій була саме ця повість, хоч одержав її Хемінгуей за всю творчість. Відзначений "за оповідну майстерність, вкотре продемонстровану в "Старому і море", а також вплив на сучасну прозу". Говорилося також і про його героїчний пафос, "мужню любов до небезпек і пригод".        Хемінгуей тоді хворів, і премію отримав посол США в Швеції. 1960 р. письменник лікувався від депресій і психічної хвороби.        2 липня 1961 року причиною його смерті стало самогубство.        

     Бернард Шоу (1856—1950)                

         Нобелівську премію отримує в 1925 році. Англійський драматург, за походженням ірландець, народився у Дубліні, в родині державного службовця. Працював клерком, а потім у Лондоні у телефонній компанії. І одночасно – робота в бібліотеках, а вранці – обов'язкові 5 сторінок роману.         Перші п'ять творів не були надруковані. 1892 року була поставлена, а після двох вистав знята перша п'єса Шоу "Будинок вдівця".         У своїх творах критикував суспільство, його устрій і звичаї, надав філософського осмислення недосконалості людини.         Ідеалом для Шоу був Ібсен, Чехов. Однак Шоу-драматург цілком оригінальний. Головний його художній засіб – парадокс як метод втілення будь-якого задуму. П'єси Шоу – це завжди "драми ідей", п'єси-дискусії. Теми їх надзвичайно різноманітні. Шоу цікавить війна і мир, релігія, право і справедливість, сімейні драми, проблеми моралі, зокрема лицемірства і щирості.         Найвідоміші п'єси Шоу – "Учень диявола", "Цезар і Клеопатра", "Дім, де розбиваються серця" й особливо – "Пігмаліон". Цю п'єсу ставили театри усього світу, її багато разів екранізували, на її основі написано славетний мюзикл Д. Лоу.         Філософською комедією з іскрометним гумором назвали "Людину і надлюдину" (1905). "Цивілізоване" варварство – остання ступінь падіння людства – ось що хотів сказати цим твором Шоу.         Але над усім брудом життя – мрія про людяну людину.         Лев Толстой писав Шоу, що той вразив його "глибоким розумінням зла життя".         До 300-ліття Шекспіра Шоу пише блискучу п'єсу "Смуглява леді сонетів"(1910).         У "Пігмаліоні" (1913) йдеться про те, що проста дівчина з народу –  квіткарка Еліза аж ніяк не є людиною другого сорту, і "інтелігентність" вищого сорту – часто лиш "позолота" ляльок лондонського світу".         1926 року було вручено Нобелівську премію Бернарду Шоу "за творчість, відзначену ідеалізмом і гуманізмом, за іскрометність, яка часто поєднується з винятково поетичною красою".         Б.Шоу відмовився від премії. Він був рішучим противником усіляких премій. її отримав посол Англії, а гроші Шоу віддав у фонд перекладачів Стріндберга.         Шоу помер у віці 94 роки. За його бажанням тіло його було спалене без релігійних обрядів, а прах змішаний з прахом жінки і розвіяний в його улюбленому саду. "Я віддаю перевагу саду, а не монастирю!" – говорив Шоу, маючи на увазі Вестмінстерське абатство, усипальню великих людей Англії.                На підступах до Нобеля.         Україна не має лауреата Нобелівської премії. Але варто назвати тих, хто був "на підступах" до неї.         Найближче до премії був Іван Франко, але смерть його (в травні 1916 року) не дала можливості її отримати. (Посмертно премію не присуджують; є лише один випадок – забутий нині шведський поет Е. Карлфельдт – 1931 рік).         Володимир Винниченко, автор "Сонячної машини", прагнув надати творові європейського розголосу, але ні Р. Роллан, ні Г. Брандес не написали передмови до твору, що було б прямим виходом на нобеліата.         Тодось Осьмачка 1956 року сам висував себе на премію.         Видатний вчений світу Омелян Пріцак висував Павла Тичину (за перші книги) у 1966 році і Миколу Бажана в 1972 році. Але заляканий Микола Бажан сам зняв свою кандидатуру, знаючи історію з Пастернаком. ("Нобелівська премія — тавро зрадника своєї країни").         1980 року Улас Самчук також був одним з кандидатів.         У 1985 році Генріх Белль, авторитет котрого в світі був беззаперечний, висунув Василя Стуса. Але смерть поета у таборі для політв'язнів 4 вересня 1985 року завадила цьому.         1991 року було висунуто кандидатуру Олеся Гончара.         У 2001 році Спілка письменників України звернулась до Ліни Костенко: чи вона не проти висунення її на Нобелівську премію. На той час Ліна Костенко вже вийшла зі Спілки письменників України. Це був її протест: не могла дивитись спокійно, як українські письменники доби СРСР на різні голоси славили комуністичний лад, а в наш час почали лаяти Радянський Союз і славити незалежну Україну, нібито вони виборювали цю незалежність.         Поміркувавши, Ліна Костенко все ж таки дала згоду. На жаль, Шведська академія наук не збагнула глибини поетичного таланту Ліни Костенко, не помітила в її національній тематиці загальнолюдської філософії та моралі, до речі, ця академія помилялась не вперше. Зрозуміла річ, рішення Шведської академії викликає у знавців поезії, м'яко кажучи, здивування.         На отримання Нобелівської премії існує черга претендентів. Заздалегідь складається список номінантів, де можна роками вичікувати на таку бажану і престижну нагороду. Так ось, у тому списку стоїть ім'я нашої Ліни Костенко. І будемо сподіватися на справедливу оцінку її творчості.

Источник: http://5fan.ru/wievjob.php?id=55072